Рекурсія - Крауч Блейк Страница 2

— Співчуваю вам, Енн.

— Це так боляче…

— Послухайте, я також через це пройшов. Хотів вкоротити собі віку. А тепер от стою перед вами й кажу: як добре, що нічого із собою не зробив. Як добре, що мені вистачило сил пережити це. Ця чорна смуга — не вся книга вашого життя. Лише розділ.

— А що з вами сталося?

— Я втратив дочку. Життя пройшлося по мені котком.

Енн переводить погляд на пломінкий небокрай.

— У вас лишилися її фотографії? Ви досі розмовляєте про неї з іншими?

— Так.

— То вона хоч насправді була.

Баррі не знає, що на це сказати.

Енн знову дивиться собі під ноги. Скидає одну туфлю.

Дивиться, як вона падає.

Тоді скидає другу.

— Енн, будь ласка…

— У моєму попередньому, несправжньому житті, п’ятнадцять років тому, Френні — так звали першу дружину мого Джо — справді стрибнула з цієї тераси. В неї була клінічна депресія. І я знаю, він картав себе. Перш ніж піти з дому Джо на Лонг-Айленді, я сказала йому, що сьогодні ввечері стрибну з По-білдингу, як Френні. Це так тупо й наївно, але я сподівалася, що він прийде сюди сьогодні, врятує мене. Зробить те, чого для неї не зробив. Я спершу гадала, що ви — це він, але Джо не користується одеколоном. — Енн замріяно усміхається, а тоді додає: — Пити хочеться.

Баррі крізь засклені французькі двері зиркає в темний кабінет і бачить біля стійки реєстрації двоє патрульних. Тоді він озирається на Енн.

— Ну, може, ви підведетеся, ми зайдемо всередину, я наллю вам води.

— А може, краще принесіть сюди?

— Я не можу залишити вас саму.

Руки в неї тремтять, в її очах він читає раптову рішучість.

Енн дивиться Баррі у вічі.

— Це не ваша провина, — говорить вона. — Це не могло закінчитись інакше.

— Енн, ні…

— Мого сина не стало.

І вона з невимушеною грацією відривається від карниза.

Гелена

22 жовтня 2007 року

О шостій ранку Гелена вже стоїть під душем, змиваючи сон струменями гарячої води, і тут її пронизує потужне відчуття: в її житті уже була ця мить! А втім, нічого особливого. Дежавю в неї постійно, від двадцяти років з гаком. І в цьому моменті під душем нічого особливого. Як там «Маунтінсайд капітал»? Уже тиждень минув, як Гелена послала свою пропозицію. Могли б і відповісти. Призначити зустріч, якби їх зацікавила тема.

Гелена запарює в кавнику ароматну каву та готує свій улюблений сніданок: чорні боби, просмажена яєчня з трьох яєць із кетчупом. Вона снідає за столиком біля вікна й роздивляється, як ранкове небо над околицями Сан-Хосе наливається світлом.

Вона вже понад місяць нічого не прала, і підлога в спальні встелена брудною одіжжю, як килимом. Гелена довго риється в купі речей, поки нарешті знаходить футболку й джинси, в яких ще можна вийти з дому.

Коли Гелена чистить зуби, дзвонить телефон.

Вона спльовує пасту, прополіскує рот, вертається до спальні та, коли телефон дзеленькоче вчетверте, приймає-таки дзвінок.

— Як поживає моя дівчинка?

Батьків голос завжди викликає в неї усмішку.

— Привіт, тату.

— Думав, не застану тебе вдома. А турбувати в лабораторії вже не хотілося.

— Ні, все нормально, як ти?

— Згадав про тебе. Як там твоя пропозиція? Є якісь зрушення?

— Поки що ні.

— Щось мені підказує, що все буде гаразд.

— Не знаю. Місто не любить слабаків. Конкуренція дуже висока. Стільки розумників, яким потрібні гроші…

— Але це не такі розумники, як моя дівчинка.

Батькова віра у «розумну дівчинку» стає нестерпною. Особливо зараз, цього ранку, коли привид фіаско вже висить над Геленою в захаращеній спаленьці з голими глухими стінами — у цій собачій буді, де понад рік не було гостей.

— Як у вас погода? — запитує Гелена, щоб змінити тему.

— Вчора ввечері йшов сніг. Перший сніг.

— І багато насипало?

— Та ні, пару дюймів. А от гори стоять білі.

Вона бачить їх як наяву: Передовий хребет Скелястих гір, гори її дитинства.

— Як мама?

Дуже коротка, майже невловна пауза.

— Та все гаразд.

— Тату…

— Що?

— Як там мама?

І вона чує, як повільно видихає батько.

— Бувало й краще.

— З нею все добре?

— Так. Зараз вона спить нагорі.

— У вас щось сталося?

— Ні.

— А як подумати?

— Вчора після вечері ми грали в джин-рамі[3], як завжди це робили. І вона… вона не могла згадати правила. Сидить за столом, дивиться на карти, а на щоках сльози. Ми тридцять років грали в цю гру!

Чути, як батько затуляє слухавку рукою.

Він плаче, за тисячу миль звідси.

— Тату, я приїду додому.

— Ні, Гелено.

— Тобі потрібна моя допомога.

— У нас тут гарна підтримка. Сьогодні підемо до лікаря. Якщо вже так хочеться допомогти, то знайди фінансування і збудуй своє крісло.

Гелена не хоче йому зізнаватися, але до крісла — як до Місяця пішки. Чи як до Марса. Це марево, міраж.

На очі їй набігли сльози.

— Ти знаєш, я й так це роблю для неї.

— Знаю, серденько.

На мить обоє замовкають, кожен намагається плакати так, щоб співрозмовник не почув, і обом це однаково не вдається. Гелені дуже хочеться сказати, що скоро так буде, але ж це неправда.

— Я наберу тебе ввечері, коли буду вдома, — обіцяє вона.

— Домовились.

— Скажи, будь ласка, мамі, що я її люблю.

— Скажу. Але вона й так це знає.

За чотири години в надрах неврологічного корпусу в Пало-Альто, коли Гелена вивчає ментограму викликаного страхом спогаду в миші — зображення підсвічених флуоресцентним сяйвом нейронів, пов’язаних хитросплетінням синапсів, — на порозі її кабінету з’являється незнайомець.

Відірвавши погляд від монітора, вона бачить чоловіка в бавовняних штанах, білій футболці та з усмішкою на кілька тонів білішою, ніж слід.

— Гелена Сміт? — питає незнайомець.

— Так.

— Чжи Ун Черкавер. Знайдете трохи часу для розмови?

— Лабораторія охороняється. Хто вас сюди впустив?

— Вибачте, що без запрошення, але, здається, я зможу вас зацікавити.

Гелена може попросити його залишити приміщення чи викликати охорону.

Однак чоловік не здається небезпечним.

— Ну добре, — каже вона. Раптом Гелена уявляє, що за картина відкривається очам незнайомця: мрія скнари, жах клаустрофоба, на який перетворився її кабінет, без вікон, захаращений, з пофарбованими стінами зі шлакоблоків. Відчуття клаустрофобії посилювали стоси коробок із тисячами рефератів і статей (три фути заввишки, два фути завширшки), якими був оточений її стіл.

— Вибачте за гармидер. Зараз я звільню місце.

— Не хвилюйтесь, я сам.

Чжи Ун дотягується до складаного крісла та сідає навпроти неї.

Його очі блукають по стінах, майже цілком укритих чіткими, з високою розділовою здатністю картинками мишачих ментограм і нейронних випалин у людей, хворих на деменцію та хворобу Альцгеймера.

— Чим можу вам допомогти? — запитує вона.

— Мій роботодавець у захваті від вашої статті про візуалізацію спогадів, надрукованої в «Нейроні»[4].

— Ваш роботодавець має ім’я?

— Е-е, це залежить…

— Від чого?..

— Від того, як складеться наша бесіда.

— Чому я взагалі маю розмовляти з кимось, не знаючи, кого він представляє?

— Бо гроші, які виділив вам Стенфорд, закінчуються за півтора місяця.

Вона підіймає брову.

— Мій бос щедро платить мені за те, щоб я знав усі таємниці тих, хто його цікавить, — додає Чжи Ун.

— Ви хоч самі зрозуміли, в чому щойно зізналися?

Чжи Ун витягує зі шкіряної сумки темно-синю теку.

Її заявка.

— Точно! — вигукує вона. — Ви з «Маунтінсайд капітал»!

— Ні. І фінансувати вас вони не будуть.

— Тоді звідки у вас це?

— Це не суттєво. Просто ніхто не буде вас фінансувати.