Витауте Жилинскайте - Подорож у Тандадрику (на украинском языке) Страница 48

Кадриль повернувся на мiсцинку бiля вогнища й загорнувся в шарфик. Його морозило. Вiн щiльнiше стулив розiрване хутерце бiля пiдборiддя, i його лапа намацала шпильку.

"Таємна кишенька", - промайнула думка.

Вiн розшпилив, засунув лапу. Там лежали коробочка сiрникiв, згорнутий пластмасовий мiшечок i... що там ще може бути? На самому сподi кишеньки?

То був гарно складений аркушик паперу. Кадриль розгорнув його, розгладив. Посерединi була невмiло намальована пташка - з задертою голiвкою, роззявленим дзьобиком, стоїть на тоненьких нiжках. А внизу написано:

Знай, це я її тобi намалював

Лiтери заплигали, замиготiли в очах Кадриля. Вiн нагнувся нижче над вогнищем i при свiтлi вогнища знову подивився на малюнок i лiтери. На пташку з роззявленим дзьобиком, яка стояла навшпиньки.

- Кiкiлiс, - поволi вимовив Кадриль. Помовчав i повторив гучнiше: Кiкiлiс...

- Пробачте...

- Хто? Хто це? - пiдвiв голову зайчик.

- Пробачте, чи не мiг би я погрiтися бiля вогнища? Страх як зайшли шпари менi в лапи.

Поряд стояв худий песик на трьох лапах i з одним оком.

- Погрiтися? - повторив Кадриль, провiвши лапою собi по очах. - А так... грiйся... звичайно!

- Щиро дякую, - подякував песик, сiдаючи на снiгу й виставляючи до вогню лапу.

- Ось вiзьми кiнець шарфика, - запропонував йому Кадриль. - Будь як дома. А як тебе звати?

- Гутiс. Тому, що я отак смiюся: гу-гу-гу.

- А звiдки ж ти?

- Iз тiєї темно-зеленої машини, - винувато опустив голову песик. Зате ось що у мене є!

I iз-за заяложеного комiра витягнув годинникову стрiлку, двоколiрну гумку, вiрнiше, шматочок гумки.

- Вiзьмiть, - вiн подав зайчиковi, - це я вам дарую.

- Хай це буде наш спiльний скарб, - вiдповiв Кадриль, - але з умовою, що ти будеш казати менi "ти".

- Гаразд, я казатиму вам "ти", - зрадiв песик.

- I пообiцяй, - подивився йому прямо в очi Кадриль, - присягнися менi, що завжди казатимеш менi "ти" - навiть перед дулом гвинтiвки, але все одно казатимеш менi "ти".

- Обiцяю, але... як дивно ви, пробачте, ти... як дивно ти говориш, здивувався песик.

- Я не можу так не говорити, - тихо вiдказав Кадриль, - iнакше говорити не можу... Одначе сiдай у шапку, щiльнiше вмощуйся... ось так.

Вони притулилися один до одного в м'якiй шапцi, пiд високим зимовим небом i дивилися на вогнище. Язички полум'я ковтали i не могли проковтнути один одного, трiскотiв хмиз, курiвся димок; тiльки ось вистрiлила вгору велика iскра. Вона пролетiла у повiтрi дугою, впала бiля самiсiнької шапки i, яскраво сяйнувши наостанок, розсипалась попелом...

Кадриль простяг лапу й змахнув жменьку того попелу. Чи йому вчулося, чи, може, справдi знову задзеленчав дзвiночок з крижаним сердечком? Чи вiн сам вимовив, чи звiдкись долетiли слова:

...А верхiвка її зелена

Шепочеться з зiркою.

Кадриль поклав голову на купку хмизу i тихо повторив:

- Шепочеться з зiркою...