Бентежна кров - Галбрейт Роберт Страница 151

Якби Робін була, як завше, у кросівках, вона б, може, перелізла через паркан і непомітно потрапила до саду; там були дерева, за якими персонал її не помітив би. Тоді вийшло б підібратися до Риччі ближче та принаймні зрозуміти, чи його ще не вразила деменція. На жаль, здійснити таке в сукні й на підборах не було ані шансу.

Обійшовши майдан, Робін побачила Сола Морриса, який рухався їй назустріч. Моррис прийшов рано — як завше, коли приймав вахту в Робін.

«Обов’язково щось скаже про підбори чи про окуляри»,— вирішила Робін.

— Ого, підбори,— мовив Моррис, щойно підійшов ближче; його сині очі оглянули її з голови до ніг.— Здається, я тебе ніколи раніше й не бачив на підборах. Дивно, я якось не думав, що ти така висока — а ти таки висока! Окуляри дуже сексі.

Робін не встигла його спинити, і Моррис поцілував її у щоку.

— Типу ти зі мною пришла на побачення всліпу,— повідомив він, випростуючись, і підморгнув.

— А як пояснити той факт, що я піду, а ти лишишся? — без усмішки спитала Робін, а Моррис аж занадто весело зареготав, точно як у відповідь на жарти Страйка.

— Не знаю — чому можна піти з побачення всліпу? — спитав він.

«Бо припхався ти»,— подумала Робін, але проігнорувала питання, глянула на годинник і сказала:

— Гаразд, якщо тобі зручно заступити зараз, то я...

— О, он вони,— шепнув Моррис.— О, і старого вивели? А я собі подумав, чого це ти не під притулком.

Цей коментар зачепив Робін не менше, ніж попередній флірт. Об’єкт перемістився — хіба могла бути інша причина, через яку вона пішла б з місця стеження? І все одно вона стояла поруч з Моррисом, чекаючи, поки групка пожильців і персоналу — видно, вирішивши, що двадцяти хвилин свіжого повітря достатньо,— пройшла повз них через дорогу, вертаючись назад до дому опіки.

— Моїх малих отак виводять із садочка,— тихо мовив Моррис, проводжаючи групу поглядом.— Такі закутані, на візочках... Хтось, мабуть, навіть у підгузку,— додав він, спостерігаючи за мешканцями притулку Святого Петра ясними очима.— Боже, сподіваюся, я так не доживатиму. Риччі там один мужик... бідаха.

— Гадаю, про них дуже добре дбають,— відповіла Робін, а медбрат-тринідадець гукнув:

— Ходімо, Енід!

— Це ніби знову здитиніти, правда? — сказав Моррис; вони дивилися услід процесії на візках.— Тільки без плюсів.

— Та мабуть,— відповіла Робін.— Усе, якщо ти готовий заступати, то я пішла.

— Без проблем,— озвався Моррис, але негайно спитав: — А куди ти така гарна?

— До Страйка.

— О,— звів брови Моррис,— розумію...

— Ні,— озвалася Робін,— не розумієш. У нас зустріч по роботі в дуже крутому готелі.

— А,— сказав Моррис,— вибач.

Але прощався він дивно — з якоюсь аж інтимною поблажливістю. Тільки дійшовши до кінця вулиці, Робін здогадалася, що він абсолютно неправильно зрозумів різкість, з якою вона заперечила думку про побачення зі Страйком; вирішив, мабуть, що Робін давала йому зрозуміти, що не прихильна ні до кого іншого.

Невже Моррис настільки не при тямі, що гадає, ніби Робін потай сподівається, що оцей грубий флірт виллється в якісь стосунки? І це після отого різдвяного провалу, коли він надіслав їй фото свого прутня? Дуже не хотілося в це вірити, але, вочевидь, він саме такої думки. Моррис був страшно налиганий, коли вона на нього кричала, тож, мабуть, не зрозумів усієї міри її гніву й огиди. Потім він, здавалося, щиро соромився свого вчинку, тож Робін силкувалася триматися з ним приязніше, ніж хотіла,— просто задля підтримання робочих стосунків у команді. В результаті Моррис почав поводитися так, як до того фото. Робін усього-на-всього відповідала на пізні есемески із жартами та світськими зауваженнями, щоб не набридав їй своїми «я тебе що, образив?». Тепер їй спало на думку, що вона мала на увазі професійну поведінку, а Моррис це сприйняв як заохочення. Всі його розмови про роботу з нею показували, що він вважає Робін менш професійною, менш досвідченою, ніж решта детективів агенції: мабуть, тому й вирішив, що такій наївній дівчині приємна увага чоловіка, якого насправді вона вважає слизьким і зверхнім.

Ідучи до станції метро, Робін подумала, що Моррис не любить жінок. Звісно, він їх жадає, але це зовсім інше: Робін, на якій зустріч з чоловіком у масці горили лишила невитравний слід, чудово розуміла відмінність між жаданням і любов’ю — відмінність, що іноді робить їх взаємовиключними. Моррис видав себе з головою не лише тоном розмов з Робін, а й ідеєю назвати місіс Сміт «Багатою Сучкою», прагненням усім жінкам, за якими вони стежили, приписати корисливі чи провокативні мотиви, а ще — ледь прихованою огидою до думки про те, що Гнійному Риччі доводиться доживати в товаристві жіноцтва. «Боже, сподіваюся, я так не доживатиму».

Робін пройшла ще кілька кроків, аж тут уклякла; на неї з цікавістю глянув регулювальник. Інші слова Морриса наштовхнули її на думку — чи радше виштовхнули в свідомість ідею, яка вже давно крутилася в підсвідомості, чекаючи, поки Робін зверне на неї увагу.

Відійшовши убік, щоб не заважати перехожим, Робін дістала телефон і переглянула перелік парафілій, який читала, шукаючи інформацію про синдром сплячої красуні.

«Автонепіофілія».

— О Боже,— промовила Робін.— Це воно. Це точно воно.

Робін набрала Страйка, але не додзвонилася; мабуть, у метро, їде до «Стафорду». Подумавши мить-другу, вона подзвонила Барклею.

— Здоровки,— привітався шотландець.

— Ти ще під будинком Елінор Дін?

— Так.

— Там з нею хтось є?

— Ні.

— Семе, здається, я знаю, що вона робить тим чоловікам.

— І що то?

Робін розповіла. Відповіддю їй стало довге мовчання. Нарешті Барклей мовив:

— Ти, Робін, головою вдарилася.

— Можливо,— погодилася Робін,— але є тільки один спосіб дізнатися точно: постукай у двері та спитай, чи вона зробить таке тобі. Скажи, що її тобі рекомендував ШМ.

— Уже побіг,— відповів Барклей.— Страйк у курсі, що ти мені таке загадуєш?

— Семе, за тиждень клієнти з нами попрощаються. Найгірше, що може статися,— вона все відкине. Більше шансів у нас не буде.

Робін почула, як Барклей зітхнув.

— Гаразд. Але будеш винна, якщо помилилася.

Робін поспішила до станції метро, уже сумніваючись. А що як Страйк вирішить, що вона не мала давати Барклею таке завдання на основі здогаду? Але клієнти дали їм останній тиждень, а потім припинять платити, тож нема чого втрачати.

Був вечір суботи. Робін спустилася на людну платформу й побачила, що поїзд щойно пішов. Поки доїхала до станції «Ґрін-Парк», шанс зустрітися зі Страйком в «Американському барі» раніше й поговорити без Оукдена було вже втрачено. Ба гірше, біжка прямуючи до Сент-Джеймс-стріт, Робін відчула дежавю, бо в кінці вулиці зібрався натовп, а його регулювала поліція. Сповільнивши кроки й не знаючи, чи проб’ється до «Стафорду» крізь людей, Робін побачила кількох папараці, що обігнали її, женучись за двома чорними «мерседесами». На очах у Робін вони притискали лінзи камер до вікон, і тут вона розчула, що натовп удалині скандує:

— Джон-ні! Джон-ні!

Крізь вікно одного з авт Робін помітила жінку в перуці а-ля Марія-Антуанетта. Тільки коли Робін мало не збили з ніг двоє мисливців за автографами з постерами «Дедбітс» у руках, вона з острахом зрозуміла, що Джонні, ім’я якого всі вигукують,— це батько Страйка.

— Чорт,— сказала вона, розвертаючись і на ходу витягаючи мобільний. Вона знала, що до «Стафорду» можна потрапити з іншого боку, через Ґрін-Парк. Ніби замало того, що вона запізнюється, Робін спіткала страшна підозра: що як Оукден не просто так хотів зустрітися саме в цей конкретний вечір, саме в цьому барі, так близько до події, у якій, як боялася Робін, брав участь батько Страйка? Чи Страйк знає, чи він розуміє, що тут діється буквально за рогом?

Робін дзвонила йому, але Страйк не брав слухавки. На ходу Робін набрала повідомлення:

Корморане, не знаю, чи ти в курсі, але за рогом якась вечірка з Джонні Рокбі. Здається, Оукден поставив на тебе пастку.